Працею свого життя Наталія Полонська-Василенко вважала «Історію України» у двох томах. Про масштабність роботи свідчить характеристика, дана українцем-перекладачем з Мюнхена Романом Шупером, котрий протягом шести років перекладав двотомник німецькою: «Це була така собі перша спроба в німецькій мові термінологічно дуже чітко відмежувати історію України від історії Росії чи Білорусі».

Про місце Наталії Полонської-Василенко в сучасному каноні опосередковано свідчить доля її праць. Дивом вцілілий машинопис спогадів, віднайдений мюнхенською бібліотекаркою Н. Холявкою посеред викинутих паперів і книжок на смітнику, опублікував у 2011 році Валерій Шевчук. Текст демонструє пильний і глибоко відрефлексований погляд дослідниці, проте відсутність глибоких фахових коментарів позбавляє інтелектуальної насолоди впізнання реалій та осіб. Статті про науковицю починають словами «штрихи до портрета» чи «невідомі сторінки». Єдина монографія за дисертацією Ігоря Верби «Життя і творчість Наталії Полонської-Василенко (1884–1973)» надрукована в Ніжині і є невловною бібліографічною рідкістю. Деякі історичні праці Наталії Полонської-Василенко, видані в 2010-х у м’яких обкладинках і без аналітичних приміток, доступні для замовлення в книгарнях, проте не відображають масштабу постаті, яку визнають однією з провідних представниць державницької школи в українській історіографії.

В публікації використані матеріали :

https://tyzhden.ua/nataliia-polonska-vasylenko-ta-khto-zrujnuvala-mif-pro-novorosiiu/