8 квітня культурна спільнота України відзначає 135 років від дня народження Дмитра Дорошенка (1882-1951), українського історика, громадського і державного діяча.

Виходець зі старовинного козацько-гетьманського роду, він був неординарною особистістю. Студентом слухав лекції Михайла Грушевського й Івана Франка, був знайомим та навіть співпрацював із Дмитром Яворницьким.

Після лютневої революції 1917 року Тимчасовим урядом був призначений крайовим комісаром Галичини і Буковини, а під час створення Української Центральної Ради став її членом.

Згодом, у гетьманському уряді 1918 р. працював міністром закордонних справ. Після еміграції  був обраний членом-кореспондентом Вищої школи слов’янських студій Лондонського університету, професором Українського Вільного університету та Карлового університету в Празі, дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка.

Окрім викладацької діяльності, очолював Український науковий інститут у Берліні, кафедру історії всесвітньої церкви на православному факультеті Варшавського університету.  Працював в університетах Канади, Українському Вільному університеті в Празі.

Після переїзду до Німеччини Дмитро  Дорошенко був президентом Української вільної Академії наук.

Напевне, кожен студент-гуманітарій знає праці Дорошенка-науковця «Історія України 1917–1923 рр.», «Нарис історії України»; «Мої спогади про недавнє минуле». Та бібліотекарі віддають належне і Дмитрові Дорошенку — бібліотекарю. З 1914 р. він викладав історію у комерційній школі і був бібліотекарем Київської публічної бібліотеки.

Дмитро Дорошенко залишив велику бібліографічну спадщину як автор численних покажчиків, серед яких “Указатель источников для ознакомления с Южной Русью” (СПб., 1904), “Покажчик літератури українською мовою в Росії за 1798–1897 рр.” (Прага, 1925), “Найновіша література про П. Куліша: інформаційний огляд видань і розвідок за останні 15 літ” (Львів, 1927) та ін.