У третю неділю травня українська громадськість відзначає День пам’яті жертв політичних репресій. У читальній залі Наукової бібліотеки Національного університету «Острозька академія» розпочала роботу виставка книг, приурочена пам’ятному дню. Відверте, науково обґрунтоване висвітлення проблем минулого, яким би гірким воно не було – запорука того, що його повернення не буде.

Масштаб репресій і кількість людей, що постраждали від політичного переслідування, вражає. У списках знищених – робітники, селяни, вчителі, інженери, службовці, студенти, люди похилого віку, підлітки, комуністи, безпартійні, представники різних прошарків населення. Всі вони звинувачувалися по різних пунктах 54 статті КК УРСР, що передбачала, головним чином, вищу міру покарання. Пік хвилі масових репресій в Україні почався восени 1936 р., із приходом на пост голови НКВС Миколи Єжова, у так званий період «Великого террору». Сумнозвісний наказ № 00447 НКВС СРСР дозволяв знищити сотні тисяч людей. Обов’язкова кількість арештованих в Україні, за цим документом, встановлювалася цифрою в 28 100 осіб, з яких 7 800 мали бути розстріляні. Згодом ліміт збільшили ще на 30 000 осіб. Так з’явилися могили Биківні, Вінниці, Рутченкового поля, Дем’янівського лазу. За даними СБУ у 1937 – 1938 рр. було арештовано майже 200 тис. осіб, понад 120 000 – розстріляно.

Серед політв’язнів повоєнної доби опинилися представники творчої інтелігенції, звинувачені режимом у «низькопоклонстві перед Заходом»; у 50-тих – 80-тих рр. В’язниці, табори та психіатричні лікарні були знову переповнені учасниками дисидентського руху, інакодумцями. Лише у листопаді 1990 року було звільнено останнього українського політв’язня Б. Климчака.