«Цілий вік жити обов’язком – це бути арештантом, хоч і не пробувати в тюрмі. Але якби добровольців для такої неволі не хватило, то це й був би кінець світу», – писав Тодось Осьмачка, який сам завжди залишався вірний обов’язку українського поета, всупереч долі та обставинам. Вдалий поетичний дебют у двадцятих роках, збірки «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1928), а уже через два роки, у 1930-му, повне вилучення із бібліотек усього, написаного письменником, понад чотирнадцять років мовчання й поневірянь: катівні ГПУ, психіатрична лікарня. І вже нове утвердження у статусі митця-емігранта в 1943 р. у Галичині, смерть у чужому і незнайомому Мюнхені.

Два паралельних настрої чітко простежуються у бурхливому звучанні оркестру Осьмаччиної творчості: тема руйнації душі та тіла етносу і тема віри в можливість їхнього воскресіння у важких муках правдивої сповіді. Письменник залишив читачеві унікальний у своїй універсальності образ України, яка повинна й може мати майбутнє. І. Костецький у рецензії на повісті Т. Осьмачки писав: «Якщо цієї України не винесемо в серцях наших у безмежний людський світ, то тоді України ніякої не буде!». Запрошуємо відвідати виставку книг до 120-річчя від дня народження письменника у відділі абонементу Наукової бібліотеки.