Тільки тиждень минув після церемонії нагородження «Золотих письменників України», як у вічність відійшов один із них. 27 листопада українці попрощалися із Іваном Біликом, українським письменником, історичним романістом, перекладачем, лауреатом Шевченківської премії (1991) та Всеукраїнської літературної премії. Іван Білик – автор десяти романів, зокрема сенсаційних вітчизняних історичних бестселерів радянських часів – «Меч Арея» (1972) і «Похорон богів» (1986).

Пропонуємо сьогодні іще раз переглянути книгу, написання котрої коштувало авторові улюбленої роботи і спокійного життя у подальшому. Бібліотека рекомендує роман «Меч Арея».

Писався він у 70-тих, у час, коли ідеологічний тиск ставав усе сильнішим, з’явився на світ у 1972 р. Злива негативних рецензій, звинувачення в антиісторизмі, класовий підхід, цькування в пресі, – як наслідок – вказівка ЦК Компартії України – за «неправильне трактування історії» вилучити книгу з бібліотек та книгарень. Письменника змусили звільнитися з «Літературної України» із позбавленням права друкуватися. Лише через три роки Білику вдалося влаштуватися в редакцію журналу «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка». Опального автора ще довго побоювалися публікувати союзні видавництва.

А роман і досі кличе до роздумів. Здавалося б, віддаль у півтора тисячоліття, а герої здаються живими, близькими і зрозумілими. Свого головного героя, якого звично називають «гунським царем Аттілою», автор ототожнює з великим князем київським Богданом Гатилом, а літописних гунів зображує слов’янами – безпосередніми предками українців.

Що ж, право на власну версію літописання історії має кожен її творець. Із літературною концепцією Івана Білика, звісно, можна не погоджуватись. Та у будь-якому разі читач отримає насолоду від якісної української книги. Пропонуємо прочитати й перевірити, а раптом і справді, портрети на знайдених археологами вазах – це зображення наших предків, «наших дядьків, яких сотнями знайдеш в кожнім українськім селі», «і все то – ми, бо ми вспадкували кров наших далеких і прадавніх пращурів, а разом з кров’ю пам’ять тих часів, і ця істина вже не потребує жодних доказів».