Головна » Бібліотека » Новини » 26 квітня – 30-та річниця Чорнобильської трагедії

26 квітня – 30-та річниця Чорнобильської трагедії

25.04.2016

26 квітня – 30-та річниця Чорнобильської трагедії

30 років тому сталася подія, що назавжди поділила українську історію на до і після: Чорнобильська катастрофа. Уже за сумною традицією по всій країні відбуватимуться пам’ятні заходи. У студентів НаУОА також є нагода відвідати тематичну виставку книг, що проходить у читальній залі Наукової бібліотеки. Сьогодні, ми, згадуючи тих, хто пожертвував своїм життям, щоб уся Україна не перетворилася на суцільну Зірку Полин, не будемо описувати загальновідомі факти з офіційних джерел. Натомість пропонуємо поглянути на Чорнобильське жахіття інакше – очима звичайних людей. Незвичайних звичайних людей.

Вашій увазі – фрагменти “Монологу” Людмили Ігнатенко, дружини загиблого ліквідатора аварії на ЧАЕС Василя Ігнатенка, білоруса, одного із 28-ми пожежників бригади під командуванням Володимира Правика, котрі першими поклали власне життя, щоб зупинити розбурханий атом.

...Я не знаю, про що розповідати... Про смерть чи про любов? Або це одне і те ж... Про що?

...Ми недавно одружилися. Ходили вулицею і трималися за руки, навіть якщо в магазин йшли... Я говорила йому: “Я тебе люблю”. Але я ще не знала, як його любила... Не уявляла... Жили ми в гуртожитку пожежної частини, де він служив. І там ще три молоді сім’ї, на всіх одна кухня. А внизу, на першому поверсі стояли машини. Червоні пожежні машини. Це була його служба. Завжди я в курсі: де він, що з ним? Серед ночі чую якийсь шум. Виглянула у вікно. Він побачив мене: “Закрий кватирки і лягай спати. На станції пожежа. Я скоро буду“. Самого вибуху я не бачила. Тільки полум’я. Все, немов світилося... Усе небо...

...А його все немає і немає. Кіптява від того, що бітум горів, дах станції був залитий бітумом. Ходили, потім згадував, як по смолі. Збивали полум’я. Скидали палаючий графіт ногами... Поїхали вони без брезентових костюмів, як були, в одних сорочках. Їх не попередили, викликали на звичайну пожежу...

...Чотири години... П’ять... Сім... О сьомій мені передали, що він у лікарні. Я побігла, але лікарню вже оточила міліція, нікого не пускали. Тільки “швидкі” заїжджали. Міліціонери кричали: автомобілі зашкалюють, не наближайтеся. Не одна я, всі дружини прибігли, всі, у кого чоловіки в цю ніч опинилися на станції. Багато лікарів, медсестри, особливо санітарки цієї лікарні через якийсь час захворіють... Помруть... Але ніхто тоді цього не знав. Про радіацію ніхто не говорив... Тільки військові ходили в респіраторах... Містяни несли хліб із магазинів, відкриті пакунки з булочками... Тістечка лежали на лотках...

...О десятій ранку помер оператор Шишенок... Першим... Ми дізналися, що під руїнами залишився другий – Валера Ходемчук. Так його і не дістали. Забетонували. Але ми ще не знали, що вони всі – перші... А я – вагітна. Питаю: “Васю, що робити?”. Просить: “Їдь! Рятуй дитину!”. Але як я його залишу?

Заходжу [в лікарню. – ред.]... Вони сидять на ліжку, грають в карти і сміються.
– Васю! – кричать йому. Повертається: – О, братці, я пропав! І тут знайшла. Смішний такий... І він хоче мене обійняти. – Сиди-сиди, – не пускає його до мене лікар. – Нічого тут обійматися.

Якось ми це на жарт перетворили... І тут вже всі збіглися, і з інших палат теж. Всі наші. З Прип’яті. Їх же 28 чоловік літаком привезли. Наступного дня, коли я прийшла, вони вже лежали по одному, кожен в окремій палаті. Перестукувалися через стінку... Крапка-тире, крапка-тире... Там, де вони лежали, зашкалювали навіть стіни. Зліва, справа і поверх під ними... Там усіх виселили. Під ними і над ними нікого...

Він став змінюватися – кожного дня я зустрічала іншу людину... Опіки виходили на поверхню... У роті, на язиці, щоках – спочатку з’явилися маленькі ранки, потім вони розрослися... Колір обличчя, колір тіла... Синій... Червоний... Сіро-бурий... А воно таке все моє, таке улюблене! Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити... Рятувало те, що все відбувалося миттєво; ніколи було думати, ніколи було плакати. Я любила його!

Мені не дозволяли його обіймати... Але я... Я піднімала і садила його... Перестилала ліжко... Ставила градусник, приносила і забирала судно... Всю ніч чатувала поруч...

...Добре, що не в палаті, а в коридорі... У мене закрутилася голова, я вхопилася за підвіконня... Повз йшов лікар, він взяв мене за руку. І несподівано:
– Ви вагітна? Не обманюйте, – зітхнув.. – Я так розгубилася, що не встигла його ні про що попросити.

Наступного дня мене викликають до завідуючої:
– Чому ви мене обдурили? – запитала вона.
– Бо не було виходу. Скажи я правду – відправили би додому. Свята брехня!
– Що ви наробили!

...Але я з ним... Він лежав уже не в звичайній палаті, а в спеціальній барокамері, за прозорою плівкою, куди заходити не дозволялося. Там такі спеціальні пристосування є, щоб, не заходячи під плівку, вводити уколи, ставити катетер... Все на липучках, на замочках, і я навчилася ними користуватися... Відсовувати... І пробиратися до нього... Біля його ліжка стояв маленький стільчик...

Йому стало так погано, що я вже не могла відійти, ні на хвилину. Кликав мене постійно: “Люсю, де ти? Люсенько!” Кликав і кликав... Інші барокамери, де лежали наші хлопці, обслуговували солдати, бо штатні санітари відмовилися, вимагали захисного одягу. Солдати виносили судно. Протирали підлогу, міняли постільну білизну... Все робили... Кожен день чую: помер, помер... Помер Тищура. Помер Титенок... Помер... Як молотком по голові...

Про те, що ночую у нього в барокамері, ніхто з лікарів не знав. Чи не здогадувався... Пускали мене медсестри...

Каже чергова [медсестра. — ред.]: “Він вмирає. А що ти хочеш? Він отримав 1600 рентген, а смертельна доза 400. Ти сидиш біля реактора”... Все моє... Все кохане...

Так я і живу... Живу одночасно в реальному і нереальному світі. Не знаю, де мені краще...

...Про смерть люди не хочуть слухати... Але я вам розповідала про кохання... Як я любила ...

Текст повністю читайте у джерелі, переклад Галини Овсійчук.